Tip:
Highlight text to annotate it
X
Перекладач: Kateryna Despati Утверджено: Anna Bogdanova
Що відбувається
в свідомості цієї дитини?
Якби ви запитали про це 30 років тому,
- більшість людей, включно з психологами,
сказали-б, що це маля ірраціональне,
нелогічне, егоцентричне -
що воно не здатне поставити себе на місце іншої людини
або зрозуміти причину та наслідок.
За останні 20 років
вчення про розвиток повністю перекреслило цю картину.
Тож певною мірою
ми вважаємо, що мислення цієї дитини
подібне до того, як думають найбільш блискучі науковці.
Дозвольте мені надати вам лише один приклад цього.
- Одна річ, про яку може думати ця дитина,
чим може бути зайнятий її розум -
то це намаганням з'ясувати,
що має на думці інше дитя.
Зрештою, одна з найбільш складних для всіх нас речей
це з`ясувати, що інші люди думають і відчувають.
І можливо найтяжче,
це усвідомити, що те, що інші думають та відчувають,
не зовсім подібне до того, як ми думаємо та відчуваємо.
Будь-хто, слідкуючи за політиками може засвідчити
як тяжко це розуміння дається певним людям.
Ми хотіли дізнатися
чи немовлята й маленькі діти
можуть розуміти ці дійсно глибокі речі стосовно інших людей.
Тепер питання: як ми могли б розпитати їх?
Діти, зрештою, не можуть говорити,
і якщо ви попросите трирічне маля
розповісти вам, що воно думає,
що ви отримаєте - то це прекрасний монолог потоку свідомості,
про поні, дні народження й подібні речі.
То як ми насправді розпитаємо їх?
Тож... вивилося, що секретом була брокколі.
Ось що ми зробили - Бетті Рапачолі, що була однією з моїх студентів, та я -
власне, ми давали малюкам дві миски їжі:
одну миску сирої брокколі
і одну миску смачних крекерів - золотих рибок.
Нині всі діти, навіть з Берклі,
люблять крекери і не люблять сирої брокколі.
(Сміх)
Але що ж робила Бетті
- вона трохи куштувала з кожної миски.
І вона вдавала, ніби їй смакувало чи ні.
Тож половину часу вона вдавала
наче їй подобались крекери і не подобалась брокколі -
так само, як малюкам, і будь-який інший адекватній людині.
Але в половині випадків,
вона брала малий шматочок брокколі
й починала "М-м-м-м-м, брокколі.
Я ласую броколі. М-м-м-м-м ".
І тоді вона брала трохи крекерів,
й "Юууу, фу, крекери.
Я спробувала крекери. Ой фу... ".
Тож вона поводилась так, ніби вона хотіла
просто протилежне тому, чого хотіли діти.
Ми зробили це з п`ятнадцятимісячними та півторарічними немовлятами.
А потім вона просто виставляла долоню й казала:
- "Можеш дати мені трохи?"
Отже питання: Що ж їй давали малята,
- те, що подобалося їм, чи те, що любила вона?
І дивовижно те, що півторарічні мацьопи,
що заледве ходять й говорять,
давали їй крекери, якщо їй подобались крекери,
але вони давали їй брокколі, коли вона вподобала брокколі.
З іншого боку,
п`ятнадцятимісячні діти довго витріщались на неї,
якщо вона поводилась, ніби їй подобається брокколі,
наче вони не могли цього збагнути.
Але після того тривалого спостереження,
вони просто давали їй крекери,
- те, що, вони гадали - всі мають любити.
В цьому насправді є дві визначні речі.
Перша, що ці маленькі півторарічні немовлята
вже відкрили для себе
цей дійсно глибокий факт, про людську природу,
що ми не завжди хочемо те саме.
І більше того - вони відчували, що мають намагатись
допомогти іншим одержати те, що вони хочуть.
Хоча навіть більш дивним
враховуючи той факт, що п`ятнадцятимісячні діти не робили цього
є припущення, що ці півторарічні малюки вивчили
цей глибокий, складний факт про людську природу
протягом трьох місяців, відколи їм було 15 місяців.
Тож діти знають більше й навчаються більшому,
ніж ми могли-б собі уявити.
І це тільки одне з сотень та сотень досліджень за останні 20 років,
що насправді це продемонстрували.
Питання, що це може у вас викликати:
- Чому діти вчаться так багато?
І як це можливо, що вони вивчають так багато,
в такі короткі строки?
Я маю на увазі, зрештою, якщо ви подивитеся на дітей поверхнево,
- вони, здаються, доволі безпорадними
Направду у багатьох випадках вони навіть гірше, ніж беспорадні,
тому що ми мусимо вкладати стільки часу та енергії
просто в збереження їхніх життів.
Але якщо ми звернемося до еволюції
для відповіді на цю загадку
про те, чому ми витрачаємо стільки часу
турбуючись про безпомічних дітей,
- виявляється, що там насправді є відповідь.
Якщо ми передивимось багато, багато різних видів тварин,
не лише нас, приматів,
але і в тому числі інших ссавців, птахів,
навіть сумчастих
як кенгуру й вомбатів,
- виявиться, що існує взаємозв'язок
між тим, як довго триває дитинство в цих видах
й тим, наскільки великий їх мозок в порівнянні з їх тілами,
і якими розумними та гнучкими вони є.
І свого роду ілюстраціями цієї ідеї є он ті птахи.
З одного боку,
Ново-Каледонський ворон.
І ворони та інших воронові, круки, граки і т.д.,
- неймовірно розумні птахи.
Вони розумні, як шимпанзе в певних випадках.
І це птах на обкладинці Science,
навчений послуговуватись знаряддям для видобутку їжі.
З іншого боку,
ми маємо нашого друга - свійську курку.
І курей, і качок, і гусей й індиків,
що здебільшого тупі як колоди.
Вони дуже, дуже вправні в клюванні зерна,
і не дуже здібні до будь-чого іншого.
Тож виявляється, що діти
Ново-Каледонської ворони лишаються пташенятами,
залежать від своїх мам,
що кидають черв'ячків в їхні маленькі відкриті клюви
протягом двох років,
що є дійсно довгим часом, у вимірах тривалості пташиного життя.
Тоді як курчата насправді дозрівають
протягом кількох місяців.
Відтак дитинство є причиною,
чому ворони в кінцевому підсумку на обкладинці наукового журналу
а кури потрапляють в каструлю супу.
Є щось в цьому тривалому дитинстві,
що, здається, пов'язане
зі знанням і навчанням.
Яке ж пояснення цьому в нас може бути?
Певні тварини, як курка,
здається - чудово підходять
для дуже доброго виконання однієї речі.
Видається вони чудово пристосовані
до клювання зерна в одному середовищі.
Інші створіння, як ворони,
не дуже вправні в чомусь конкретному,
але вони дуже здібні
до вивчення законів різних середовищ.
І, звичайно, ми, людські істоти
- зовсім з іншого боку цього розподілу, як ворони.
Ми маємо значно більший мозок, порівняно з нашими тілами,
аніж будь-яка інше тварина.
Ми розумніші, ми більш гнучкі,
ми можемо вивчати більше,
ми виживаємо в більш різноманітних середовищах,
ми охопили цілий світ мігруючи і навіть бували в космосі.
І наші малята й діти залежать від нас
значно довше, ніж діти будь-яких інших видів.
Моєму синові 23.
(Сміх)
Й принаймні доки їм не виповниться 23
ми продовжуємо закидати тих черв'ячків
в ті маленькі відкриті роти.
Добре, чому ми бачимо такий взаємозв'язок?
Ну ідея полягає в тому, що стратегія, ця стратегія навчання,
є надзвичайно потужною, могутньою стратегію для існування в світі,
але вона має один великий недолік.
І той великий недолік
- що, доки ви власне провадите все те вивчення,
- ви лишатиметесь безпорадними.
Тож ви б не хотіли, доки вас атакує мастодонт
- промовляти до себе,
"Рогатка або... - може, спис може спрацювати. Що б насправді було краще?"
Ви хочете вже знати все це,
допоки мастодонти насправді вам зустрінуться.
І спосіб, в який, схоже, еволюція вирішила цю проблему
є свого роду розподіл роботи.
Таким чином, ідея полягає в тому, що ми маємо цей ранній період, коли ми повністю захищені.
Ми не мусимо робити нічого. Все, що ми маємо робити - це вчитися.
І тоді, як дорослі,
ми можемо взяти все те, що ми дізналися, доки були немовлятами й дітьми
і, власне, задіяти ці знання, щоб робити щось там, у світі.
Тож один спосіб сприймати це
- думати, що немовлята і маленькі діти
щось на кшталт відділу дослідження й розвитку людського виду.
Тож вони захищені мрійники, що літають в хмарах,
що просто мусять вийти і вчитися і мати хороші ідеї,
а ми - департамент виробництва та маркетингу.
Ми повинні взяти всі ці ідеї
що ми вивчили, коли ми були дітьми
й на практиці застосувати їх.
Інший спосіб думати про це такий:
замість того, щоб вважати немовлят і дітей
неповноцінними дорослими,
ми маємо думати про них
як про іншу стадію розвитку того самого виду -
наче гусені та метелики -
за тим виключенням, що це вони, насправді, блискучі метелики
що пурхають навколо саду та досліджують,
а ми - гусені,
що поволі повзуть своїм вузьким, дорослим, зрілим шляхом.
Якщо це правда, якщо ці діти призначені, щоб вчитися -
а ця еволюційна історія свідчить, що діти для навчання,
це те, для чого вони створені -
то ми можемо розраховувати,
що вони мають дійсно потужні механізми вивчення.
І справді, мозок дитини
видається найпотужнішим комп'ютером що навчається
на планеті.
Але справжні комп'ютери, направду стають набагато краще.
Й відбулася революція
у нашому розумінні навчання машин, останнім часом.
І все це базується на ідеях цього хлопця,
превелебного Томаса Байєса,
що був статистиком і математиком, в 18-му столітті.
І по суті, що зробив Байєс
це впровадив математичний спосіб
використовуючи теорію ймовірності
щоб схарактеризувати, описати
спосіб, в який вчені дізнаються про світ.
Тож ось що роблять вчені
вони мають гіпотезу, з якої, вони гадають, варто почати.
Вони виходять й тестують її на практиці.
Результати спричиняють зміну тієї гіпотези.
Потім вони перевіряютьцю нову гіпотезу
і так далі і так далі.
І Байес продемонстрував математичний спосіб, в який ви могли-б це робити.
Ті розрахунки лежать в основі
кращих програм машинного навчання, які ми маємо зараз.
І близько 10 років тому,
я припустила, що діти можливо роблять те саме.
Тож якщо ви хочете знати, що відбувається
за цими красивими каріми очима,
- гадаю, це насправді виглядає приблизно так:
Це записник превелебного Байеса.
Тож я думаю, що ці діти насправді роблять складні розрахунки
умовної ймовірності того, що вони розглядають,
щоб з'ясувати, як влаштовано світ.
Гаразд, тепер це, може видатись ще складнішою задачею - насправді це продемонструвати.
Бо врешті-решт, якщо ви навіть дорослих запитуєте про статистику,
вони виглядають вийнятково дурними.
Як таке можливо, щоб діти збирали статистику?
Таким чином, щоб перевірити це, ми використали машину, що ми маємо
називається Blicket Detector.
Це коробка, що підсвічується й програє музику
коли ви вставляєте на ньому певні речі, а не інші.
І, використовуючи цю дуже просту машину,
моя лабораторія та інші зробили десятки досліджень
демонструючи, якими вправними є діти
у вивченні світу.
Дозвольте мені згадати лише одне,
що ми зробили з Тумар Кушнер, моєю студенткою.
Якби я показала вам цей детектор,
ви були-б схильні вирішити спочатку,
що спосіб, в який запускається детектор
- це розмістити блок згори детектора.
Проте насправді, цей детектор
працює в трохи дивний спосіб.
Оскільки якщо ви помахаєте блоком понад детектором,
- щось, з чого вам ніколи-б не спало на думку розпочати,
- детектор, насправді, активовується в двох з трьох випадків.
Водночас, коли ви вчините вірогідно, поставивши блок на детектор,
- він активується лише у двох випадках, з шести.
Так малоймовірна гіпотеза
насправді має вагомі докази.
Схоже на те, що помахування
є більш ефективною стратегією, ніж інші стратегії.
Тож ми зробили тільки це - ми дали чотиринічним цей наочний зразок,
і ми просто попросили їх змусити це запрацювати.
І дійсно, чотирирічні знімали показання,
й вимахували об'єктом понад детектором.
Тож є дві речі, що дійсно цікаві в цьому.
Перша, знову ж, пам'ятайте, що це чотирирічки.
Вони лише вчаться рахувати.
Але несвідомо,
вони роблять ці доволі складні підрахунки,
що дають їм вимірювання умовної ймовірності.
А інша цікава річ
це те, що вони використовують, ті твердження,
щоб отримати уявлення, отримати гіпотезу про світ,
що на перший погляд здається неможливим.
І в дослідженнях, ми нещодавно проводили в моїй лабораторії аналогічні дослідження,
ми продемонстрували, що чотирирічні насправді вправніші
в пошуку малоймовірних гіпотез,
ніж дорослі, коли ми ставимо їм однакове завдання.
Таким чином, за цих обставин,
- діти використовують статистику, щоб дізнаватись про світ,
але врешті-решт, вчені, також, експериментують,
і ми хотіли побачити, чи діти ставлять експерименти.
Коли діти роблять досліди, ми називаємо це "суванням всюди свого носа"
або-ж "іграми".
І відбулася купа цікавих досліджень останнім часом,
які показали, що ці забавки
насправді свого роду програма експериментальних досліджень.
Ось одна з лабораторій Крістін Легар.
Крістін використовувала наші Blicket-детектори.
А саме - показувала дітям,
що жовте їх запускало, а червоне - ні,
і тоді вона показувала їм аномалію.
І те, що ви побачите,
- що цей малюк відпрацює п'ять гіпотез
протягом двох хвилин.
(Відео) Хлопчик: Як щодо цього?
Так само, як з іншого боку.
Елісон Гопнік: Добре, тож першу гіпотезу щойно було спростовано.
(Сміх)
Хлопчик: Цей засвітився, а цей - нічого.
А. Г.: Добре, він застосовує свій дослідний "записник".
Хлопчик: Що змушує це засвічуватись?
(Сміх)
Не знаю.
А. Г.: кожен вчений впізнає цей вираз розпачу.
(Сміх)
Хлопчик: Овва, це тому, що це має бути ось так,
а це має бути ось так.
А. Г.: Добре, гіпотеза два.
Хлопчик: Ось чому.
Ох...
(Сміх)
А. Г.: Тепер його наступна ідея.
Він сказав експериментатору, зробити це,
спробувати пересунути детектор в іншу позицію.
Не спрацювало також.
Хлопчик: А... - це тому що світло йде тільки сюди,
але не сюди.
В нижній частині цієї коробки
має тут електрику,
але ця не має електрики.
А. Г.: Добре, це четверта гіпотеза.
Хлопчик: Це засвітлюється.
Коли ви кладете чотири.
Тож ви кладете чотири сюди, щоб воно засвітилося
і два - сюди, щоб засвітилося це.
А. Г.: Добре, ось його п'ята гіпотеза.
Це вийнятковий -
це надзвичайно чарівний і промовистий маленький хлопчик,
але те, що виявила Крістін - направду доволі типово.
Якщо ви подивитеся на те, як грають діти, попросите їх пояснити щось,
що вони дійсно роблять - то це серії дослідів.
Насправді це доволі типово для чотирирічних.
На що ж це схоже, бути створінням такого типу?
Яке це, бути одним з цих блискучих метеликів,
що можуть перевірити п'ять гіпотез за дві хвилини?
Якщо ви звернетесь до тих психологів та філософів,
багато з них казали,
що немовлята та діти є ледве свідомими,
якщо вони взагалі свідомі.
А я гадаю що зовсім протилежне є правдою.
Я вважаю, немовлята й діти, насправді більш свідомі, ніж ми, як дорослі.
Тепер ось те, що ми знаємо про те, як працює доросла свідомість.
Увага й усвідомлення дорослого
виглядають наче прожектор.
Тож з дорослими відбувається наступне:
ми вирішуємо, що щось є суттєвим чи важливим,
чому ми маємо приділити увагу.
Наше усвідомлення тієї речі, якій ми приділяємо увагу
стає надзвичайно яскравим й живим,
і все інше, ніби відступає в темряву.
І ми навіть знаємо дещо про те, як саме мозок це робить.
Тож коли ми звертаємо увагу
- префронтальна кора, свого роду виконавча частина нашого мозку,
надсилає сигнал,
що робить невелику частину нашого мозку більш гнучким,
більш пластичними, здатнішим до навчання,
і зупиняє активність
решти наших мізків.
Тож ми маємо дуже зосереджений, цілеспрямований вид уваги.
Якщо ми розглянемо немовлят і маленьких дітей,
- ми бачимо щось зовсім інше.
Я гадаю, немовлята і маленькі діти
мабуть мають радше свідомість-ліхтар,
аніж свідомість-прожектор.
Тому немовлята і маленькі діти дуже погано
зосереджуються на лише одній речі.
Але вони дуже добре сприймають багато інформації
з великої кількості різних джерел водночас.
І якщо ви насправді глянете в їх мозок,
ви побачите, що вони наводнені цими нейротрансмітерами,
що дійсно добре активують навчання й пластичність,
а гальмуючі частини ще не зросли.
Тому, коли ми говоримо, що немовлята й діти молодшого віку
погано зосереджуються,
насправді ми маємо на увазі те, що вони не вміють не звертати уваги.
Тож вони погано позбавляються
всього цікавого, що може їм про щось сказати,
і погано зосереджуються на речах, що є важливими.
Це той вид уваги, той вид свідомості,
що ми могли б очікувати
від тих метеликів, створених для вивчення.
Тож, якщо хочемо вигадати спосіб
спробувати на собі цю дитячу свідомість, як дорослі
- гадаю, що краще за все думати про випадки
де ми опиняємось в новій ситуації, в якій ми досі ніколи не були -
коли ми закохуємось в когось нового,
або коли ми в новому місті вперше.
І що тоді відбувається - наша свідомість не звужується,
вона розширюється,
тож ті три дні в Парижі
видаються більш сповненими свідомості й досвіду,
ніж всі місяці
ходячим, говорячим, відвідуючим засідання кафедри зомбі там вдома.
І, до речі, та кава,
та чудова кава, що ви пили внизу,
насправді імітує ефект
тих дитячих нейромедіаторів.
Тож як це, бути дитиною?
Це як бути закоханим,
вперше в Парижі,
після трьох подвійних еспрессо.
(Сміх)
Це фантастичне існування,
але зазвичай це завершується пробудженнями в сльозах о третій ночі.
(Сміх)
Тож це добре, бути дорослим.
Я не хочу наговорити забагато про те, які малюки неймовірні.
- Це добре, бути дорослим.
Ми можемо подужати такі речі, як наші шнурки, й здатні переходити вулицю самотужки.
І це має сенс, що ми докладаємо стільки зусиль,
змушуючи дітей думати як дорослі.
Але якщо ми хочемо бути схожими на тих метеликів,
мати ширший кругозір, бути відкритими до навчання,
уяву, творчість, інноваційність,
можливо, принаймні частину часу,
ми маємо змушувати дорослих
починати думати більш дитячо.
(Оплески)