Tip:
Highlight text to annotate it
X
Перекладач: Svitlana Gryn Утверджено: Mariya Udud
Мене часто запитують,
звідки в мене таке пристрасне ставлення до прав людини та справедливості.
Це почалося рано.
Я зростала на заході Ірландії
поміж чотирьох братів,
двох старших і двох молодших за мене.
Отже, цілком природно, я була змушена цікавитися правами людини,
рівністю та справедливістю,
а також тим, як користуватися ліктями!
(Сміх)
Ці проблеми залишалися зі мною та вели мене далі,
зокрема, коли мене було обрано
президентом Ірландії, першою серед жінок,
з 1990 по 1997 роки.
Як президент, я домагалася, щоб в Ірландії
люди з маргіналізованих груп відчули себе потрібними суспільству,
щоб спільноти Північної Ірландії та Республіки Ірландія
стали ближчими одна до одної,
намагалася побудувати мир.
В якості першого президента Ірландії я їздила до Об'єднаного Королівства
та зустрічалася з королевою Єлизаветою ІІ,
а також приймала в моїй офіційній резиденції -
яку ми звемо Áras an Uachtaráin "домівка президента" -
членів королівської родини,
серед них Принца Уельського.
Я усвідомлювала, що в той час, коли я була президентом,
економічний прогрес в Ірландії швидко набирав обертів.
Солідарність Євросоюзу мала дуже позитивний вплив на нашу країну.
Коли Ірландія приєдналася до Євросоюзу в 1973 році,
деякі регіони країни все ще вважалися слаборозвиненими,
зокрема й моє рідне та улюблене графство Майо.
Я очолювала торговельні делегації під час візитів до Сполучених Штатів,
Японії, Індії.
Ми намагалися залучати інвестиції, створювати робочі місця,
будувати нашу економіку,
нашу систему охорони здоров'я, систему освіти.
Все задля розвитку країни.
Чого мені, як президентові, не доводилося робити,
то це купувати землю в материковій Європі, щоб громадяни Ірландії мали змогу
туди переїхати, бо наш острів йшов під воду.
Мені не доводилося міркувати
ані як президенту, ані як юристу,
якими будуть наслідки зміни клімату
для незалежності території.
Але президент республіки Кірібаті - президент Тонґ -
змушений думати про це, щоранку, щойно розплющує очі.
Він купив землю на Фіджі як своєрідну страхівку,
заради того, що він називає "міграція з гідністю",
бо розуміє, що, можливо, його народові доведеться залишити острови.
Коли я слухала, як президент Тонґ розповідав про ситуацію, я відчувала,
що ні один світовий лідер не повинен стикатися з такими проблемами.
Коли я слухала, як він розповідав, скільки людського болю за цією проблемою,
я згадувала про Елеонору Рузвельт
і тих, хто працював з нею в Комісії з прав людини,
яку вона очолювала в 1948 році.
Ті люди створили Загальну декларацію прав людини.
Напевно, вони й уявити такого не могли,
щоб цілковита країна зникла з поверхні Землі
внаслідок спричиненої людиною зміни клімату.
Тема зміни клімату стала моєю темою не тому, що я науковець чи "зелений" юрист,
і не тому, що мене вразили фотографії білих ведмедів
чи танення льодовиків.
Мене вразили наслідки зміни клімату для людей,
для прав людини -
прав на їжу та безпечну воду, на здоров'я, освіту, дах над головою.
Я промовляю це зі смиренністю,
бо пізно прийшла до цієї теми.
Коли я була
Верховним комісаром ООН з прав людини
з 1997 по 2002 роки,
зміна клімату не дуже мене турбувала.
Не пам'ятаю, щоб я торкалася цієї теми в своїх промовах.
Я знала, що є інша частина ООН, -
Конвенція ООН про зміну клімату -
яка займається кліматичними змінами.
Пізніше я почала працювати в африканських країнах
над проблемами розвитку та правами людини.
Мені постійно доводилося чути цю фразу:
"Але зараз стало набагато гірше, набагато гірше".
Я зацікавилася, що стоїть за цими словами, і з'ясувала,
що йдеться про зміну клімату -
кліматичний шок, погодні зміни.
Я познайомилася з Констанс Околлет,
яка сформувала жіночу групу в Східній Уганді.
Вона розповіла мені, що, коли вона була ще дитиною,
люди в її селищі жили нормальним життям, не голодуючи.
Вони знали, коли один сезон змінюється на інший,
знали, коли сіяти і коли збирати врожай,
таким чином вони мали достатньо їжі.
"Але останніми роками, -
розповідала Констанс,
вони не мають нічого, окрім довгих періодів засухи,
які зрідка перериваються страшними повенями,
а потім знов засухи".
Зруйновано школу,
зруйновано засоби до існування,
сільськогосподарські угіддя.
Вона заснувала жіночу групу, щоб зберегти єдність громади.
Ця реальність справила на мене сильне враження,
бо зрозуміло, що Констанс Околлет не несла відповідальності
за викиди парникових газів, які спричиняють цю проблему.
Я була глибоко вражена ситуацією в Малаві
у січні цього року.
В країні трапилася безпрецедентна повінь,
близько третини суші було затоплено,
загинуло понад 300 людей,
сотні тисяч втратили все своє майно.
При цьому середній мешканець Малаві
викидає 80 кілограмів CO2 за рік,
а середній мешканець Сполучених Штатів - 17,5 тонн.
Ті, хто непропорційно страждає,
не водять автомобілі, не користуються електрикою,
втім, вони все більше й більше відчувають
наслідки зміни клімату,
зміни, яка заважає їм вирощувати врожаї
та забезпечувати їхнє майбутнє.
Гадаю, ця страшна несправедливість
вразила мене більше за все.
Дещо з цієї несправедливості ми безсилі виправити,
бо знаходимося ще досить далеко від побудови безпечного світу.
На конференції у Копенгагені уряди багатьох країн світу домовилися,
і підтверджували це неодноразово на конференціях з клімату,
що ми не повинні перевищувати різницю у 2° за Цельсієм в бік потепління
в порівнянні з до-індустріальними стандартами.
Незважаючи на це, ми наближаємося до 4°.
Ми опинилися перед реальною загрозою майбутнього нашої планети.
Це змусило мене зрозуміти,
що зміна клімату є найбільшою загрозою прав людини в 21 сторіччі.
Це у свою чергу привело мене до теми кліматичної справедливості.
Кліматична справедливість відповідає моральним вимогам,
які змушують нас
займатися проблемою зміни клімату.
Перш за все,
бути на боці тих, хто найбільше страждає, найбільше уражений.
По-друге, піклуватися,
щоб вони не залишилися за бортом, коли ми почнемо рухатися вперед
та запроваджувати заходи щодо зміни клімату,
як ми робимо зараз.
Приголомшливо багато людей залишається за бортом
в сьогоднішньому світі з його нерівністю.
У світі з населенням 7,2 мільярдів людей за бортом опиняються близько 3 мільярдів.
1,3 мільярда живуть без електрики,
вони освітлюють домівки за допомогою керосину та свічок,
і це дуже небезпечно.
На таке освітлення вони витрачають значну частку їхніх мізерних доходів.
2,6 мільярда готують їжу на відкритому вогні -
на вугіллі, дровах чи гної.
Це спричиняє близько 4 мільйонів смертей за рік
через вдихання диму,
і, звичайно, більшість з них - жінки.
Ми маємо жахливу нерівність у світі.
Потрібні серйозні зміни у ставленні та практиках.
Ми не повинні недооцінювати масштаб та глибину
потрібних змін,
бо досягнути нульового рівня викидів СО2 нам доведеться лише в 2050 році,
якщо ми хочемо залишитися в межах 2° за Цельсієм щодо потепління.
Це значить, що нам доведеться залишити в землі дві третини
відомих ресурсів корисних копалин.
Це дуже велика зміна,
і, звичайно, вона означає,
що промислові країни мусять різко зменшити викиди,
стати набагато енергоефективнішими,
рухатися якомога швидше до відновлюваної енергії.
Для країн, що розвиваються,
проблему становитиме необхідність зростання без викидів.
Населення цих країн дуже бідне, їм необхідно розвиватися.
Але вони змушені розвиватися без викидів - це зовсім інша проблема.
Жодна країна світу не зростала без викидів.
Усі країни використовували корисні копалини,
тепер вони мають змогу переходити до відновлюваної енергії.
Отже, це величезна проблема
і її рішення потребує підтримки з боку міжнародної спільноти,
підтримки фінансової, технологічної, системної,
бо жодна країна не є повністю захищеною від наслідків зміни клімату.
Ця проблема потребує солідарності всього людства.
Можна сказати, солідарності, яка побудована на егоїзмі,
бо це наша спільна проблема,
отже, й працювати треба разом,
щоб досягти нульового рівня СО2 до 2050 року.
Є добра новина - зміни вже відбуваються,
доволі швидко.
В Каліфорнії
існують дуже вимогливі норми щодо викидів.
На Гаваях планують прийняти закон про повний перехід
на відновлювану енергію до 2045 року.
Уряди світу ставляться до цього питання дуже серйозно.
Коста-Ріка взяла на себе зобов'язання забезпечити нульовий баланс СО2 до 2021 року.
Ефіопія досягне нульового балансу до 2027 року.
Apple пообіцяв, що їхні фабрики в Китаї використовуватимуть відновлювальну енергію.
Продовжується гонка
за використання енергії океану для виробництва електроенергії,
яке дозволить залишати вугілля в надрах.
Це дуже позитивні зміни, які відбуваються дуже швидко.
Але цього недостатньо,
недостатньо політичної волі.
Згадаємо президента Тонга та народ Кірібаті.
Вони могли б залишитися на своєму острові й знайти рішення,
але це потребує багато політичної волі.
Президент Тонґ розповів мені про свою дуже сміливу ідею
добудувати чи навіть пустити вплав маленькі острови, де живе його народ.
Звісно, ресурсів Кірібаті для цього недостатньо.
Для цього проекту необхідні солідарність та підтримка інших країн,
а також натхненні ідеї,
такі як запуск космічної станції.
Хіба не чудово було б створити це інженерне диво
і дати змогу народові зберегти свою суверенну територію,
та бути частиною світової спільноти?
Пропоную вам подумати над цією ідеєю.
Нам потрібні дуже великі зміни,
але нам під силу їх добитися.
Люди взагалі дуже здібні
до співпраці заради розв'язання проблем.
Я ще раз у цьому переконалася, беручи участь
в урочистостях на честь 70-ї річниці
закінчення Другої світової війни 1945 року.
1945 рік був надзвичайним.
Це був рік, коли людство зіткнулося з проблемами,
що здавалися нерозв'язними -
спустошення, спричинене світовими війнами, особливо Другою,
нестабільний мир, за який так воювали,
потреба повного відновлення економіки.
Але лідери того часу не злякалися труднощів.
Їх надихала думка про те, що більше ніколи
світ не повинен зіткнутися з такими проблемами.
Вони мусили створити структури, які б забезпечували мир та безпеку.
Так що ми отримали? Чого вони досягли?
Статут ООН,
Бретонвудські організації, Міжнародний банк реконструкції та розвитку
та Міжнародний валютний фонд.
План Маршалла щодо Європи,
відбудови спустошеної Європи.
За декілька років
Загальна декларація прав людини.
2015 рік схожий на 1945 за своєю важливістю,
за масштабом проблем та потенціалом.
У цьому році відбуваються два важливих саміти.
Перший у вересні в Нью-Йорку,
присвячений збалансованому розвитку.
На саміті в Парижі у грудні буде прийнято нову кліматичну угоду.
Концепція збалансованого розвитку повинна допомогти країнам
будувати соціально відповідальне життя, поважати матінку-Землю,
припинити знищувати екосистеми,
жити в гармонії з природою,
взагалі дотримуватися принципів збалансованого розвитку.
Норми збалансованого розвитку
вступають в дію для всіх країн
з 1 січня 2016 року.
Кліматична угода,
зобов'язуюча кліматична угода,
вкрай потрібна, тому що наукові дані свідчать про те,
що ми наближаємось до 4-градусної реальності.
Щоб утриматися в рамках різниці в 2°, треба змінити курс.
Отже, необхідно уважно стежити за заходами, які вживаються.
Це дасть змогу вводити дедалі жорсткіші норми викидів,
швидше просуватися до відновлюваної енергії,
будувати безпечний світ.
Ця проблема занадто важлива,
щоб цілком покладатися на політиків та ООН.
(Сміх)
Це справа стосується усіх нас,
і для її розв'язання потрібно все більше людської енергії.
Поняття "захисник довкілля" змінилося
через фактор справедливості.
Тепер значну роль в цій справі відіграють релігійні організації
під мудрим керівництвом Папи Франциска
та Англіканської церкви,
яка відмовляється від використання органічного палива.
Це справа бізнесової спільноти,
і хочу вас втішити новиною,
що бізнесова спільнота швидко змінюється,
за винятком підприємств з виробництва органічного палива.
(Сміх)
Але навіть вони починають розмовляти дещо по-іншому -
але дуже поволі.
Бізнес швидко просувається до розуміння переваг відновлюваної енергії,
і навіть більше - він спонукає політиків енергійніше ділитися з ним інформацією,
яка здатна прискорити процес.
Це також справа профспілок,
жіночого руху,
молодіжних організацій.
Я була глибоко вражена, коли дізналася, що Джибріль Хазан,
один з "чотирьох з Ґрінсборо", які влаштували сидячий страйк у Вулворті,
недавно сказав,
що зміна клімату - це перевірка витривалості молоді.
Отже, момент істини для молоді 21-го сторіччя -
порушення прав людини в 21-му сторіччі.
Він сказав, що це - найбільша загроза
людяності та справедливості у світі.
Я добре пам'ятаю Кліматичний марш у вересні минулого року.
Відчувався шалений заряд енергії,
і не тільки в Нью-Йорку, але у всьому світі.
Ми повинні нарощувати це досягнення.
На марші я йшла поряд із членами родини Елдер
і неподалік від нас бачила плакат, але ми були так щільно притиснуті
одне до одного, -
не дивно, бо на вулиці Нью-Йорку вийшло 400 000 людей -
що я не могла наблизитися до того плакату.
Я б хотіла пройти поруч із ним,
бо на ньому було написано "Розгнівані бабусі!"
(Сміх)
Саме це я відчувала.
Я маю п'ятьох онуків,
Я дуже щаслива ірландська бабуся, яка має п'ятьох онуків.
Я думаю про їхній світ,
яким він буде, коли їм доведеться
ділити його з 9 мільярдами інших людей у 2050 році.
Ми знаємо напевно, що це буде кліматично напружений світ,
внаслідок усіх викидів, що вже було зроблено.
Але це міг би бути значно справедливіший, більш рівний світ,
більш сприятливий для здоров'я та праці,
більш енергетично самодостатній,
аніж світ, який ми маємо зараз.
Для цього потрібно завчасно перейти до відновлювальної енергії
та не залишати нікого за бортом.
Нікого не залишати.
Так само, як в цьому році ми озиралися назад на 1945 року,
70 років тому,
вони, я гадаю, дивитимуться назад,
на 35 років тому -
у 2050 "35 років тому" буде 2015 рік -
кажучи:
"Хіба не чудово те, що вони зробили в 2015 році?
Ми дуже вдячні їм за те, що вони тоді прийняли рішення,
які призвели до повернення світу на правильний шлях,
ми тепер користуємося наслідками тих рішень".
Вони відчуватимуть, що ми взяли на себе відповідальність,
зробили такі самі важливі кроки, які було зроблено в 1945 році,
не упустили свій шанс,
виконали свій обов'язок.
Ось такий це рік.
Я згадую слова людини,
якою я захоплююся.
Вона була моєю наставницею та другом
і померла занадто молодою.
Вона була дивовижною людиною,
палким захисником довкілля.
ЇЇ ім'я Ванґарі Маатай.
Одного разу Ванґарі сказала:
"В історичному процесі
приходить час, коли людство повинно
перейти до нового рівня свідомості,
до вищих моральних стандартів".
Саме це ми повинні зробити.
Ми повинні перейти до нового рівня свідомості,
до вищих моральних стандартів.
Ми повинні зробити це в цьому році, на цих двох самітах.
Ми зможемо це зробити, тільки якщо отримаємо поштовх
від людей з усіх куточків світу, які скажуть:
"Нам потрібні дії,
потрібна зміна курсу,
потрібен безпечний світ,
безпечний світ для майбутніх поколінь,
безпечний світ для наших дітей та онуків,
ми всі пов'язані однією метою".
Дякую.
(Оплески)