Tip:
Highlight text to annotate it
X
Маєте такий?
Я насправді обожнюю свій.
Я взагалі трохи схиблена на усіх своїх речах.
Ви коли-небудь думали, звідки беруться речі, які ми купуємо,
і куди вони подінуться, коли ми їх викинемо?
Я не могла позбутися цієї думки. І почала шукати.
У підручниках розповідалося, що життя наших речей вкладається в таку систему:
видобування, виробництво, розподіл, споживання, утилізація.
Все разом це зветься матеріальною економікою. Це так, але я з'ясувала дещо більше.
Слід сказати, що я 10 років подорожувала по світу,
вивчаючи, звідки беруться наші речі і куди зникають.
І знаєте, що я зрозуміла? Що це іще не вся правда.
В цьому поясненні багато чого не вистачає.
З одного боку, система здається цілком нормальною. Жодних проблем.
Але правда в тому, що система переживає кризу.
І причина цієї кризи в тому, що система лінійна,
а наша планета має межі,
і неможливо нескінченно користуватися лінійною системою на планеті, що має кінцеві межі.
На кожному кроці по цьому шляху система взаємодіє з реальним світом.
В житті ж ніщо не відбувається на порожньому місці.
Ця взаємодія зачіпає суспільства, культури, економіки, навколишнє середовище.
І протягом усього шляху система стикається з обмеженнями.
Тут ми обмежень не бачимо, тому що ця діаграма не завершена.
Тому давайте повернемося назад, заповнимо порожні місця і з'ясуємо, чого не вистачає.
Мабуть, найважливішим з відсутніх елементів є люди. Так, люди.
Люди постійно живуть і працюють в цій системі.
І деякі люди в ній значать трохи більше за інших;
Деякі з них мають більше впливу. Хто вони?
Це, в першу чергу, наш уряд.
Наразі мої друзі стверджують, що символом уряду повинен бути танк,
і це справедливо для багатьох країн, і набуває актуальності для нашої,
оскільки більше 50% коштів, отриманих від платників податків, витрачається на армію,
але я використаю людину як символ уряду
тому що, згідно з моїми переконаннями та цінностями, вважаю, що уряд повинен вибиратися
з народу, народом і для народу.
Справа уряду – опікуватися нами, піклуватися про нас. Це їх робота.
Далі йдуть корпорації.
Наразі може здаватися, що корпорації важливіші за уряд,
це тому, що вони дійсно важливіші за нього.
Сьогодні зі 100 найбільших економік світу 51 – корпорації.
В міру зростання та зміцнення корпорацій, ми бачимо і деякі зміни в уряді,
який починає більше турбуватися не про нас,
а про те, щоб все було добре у цих хлопців.
Добре, подивимося, чого ще не вистачає на цій картинці.
Почнемо з видобування.
Цим чудовим словом називається експлуатація природних ресурсів,
і за цим чудовим словом стоїть засмічування планети.
Видобування – це вирубування дерев, руйнування гір для отримання металів,
це витрата води і знищення тварин.
І тут ми натрапляємо на першу межу.
У нас закінчуються ресурси. Ми використовуємо надто багато речей.
Я знаю, це важко почути, але це правда, з якою потрібно щось робити.
Тільки за останні 30 років
ми спожили одну третину природних ресурсів планети. Безповоротно.
Ми вирубуємо, видобуваємо, транспортуємо і викидаємо так швидко,
що підриваємо саму здатність планети забезпечувати людям життя.
Там, де я живу, у США, залишилося менше 4% справжніх лісів.
Вода сорока відсотків річок та озер стала непридатною для пиття.
І наша проблема не просто в тому, що ми використовуємо надто багато речей,
а в тому, що ми використовуємо більше, ніж нам належить. У нас проживає 5% світового населення,
а споживаємо ми 30% світових ресурсів і створюємо 30% світових відходів.
Якщо б усі споживали на рівні США, нам знадобилося б від 3 до 5 планет.
А скільки у нас є? Тільки одна.
Тому реакція моєї країни на це обмеження проста – піти та забрати чуже!
Це – країни третього світу, які, як скажуть деякі, є просто іншою назвою розміщення нашого сміття на чужій території.
І лише іншою назвою для наших речей, що якимось чином потрапили на чужу землю.
Так на що це схоже? Та все на те ж саме: захаращення території.
75% рибальських суден у світі виловлюють риби на рівні норми або понад неї.
80% одвічних лісів планети втрачено.
Тільки в районі Амазонки ми втрачаємо 2000 дерев за хвилину.
Це сім футбольних полів за хвилину.
А як же люди, які там живуть?
Що ж, як кажуть ці хлопці, вони не володіють цими ресурсами.
навіть якщо вони жили там у продовж багатьох поколінь, вони не володіють засобами виробництва
і вони не купують багато речей. А в цій системі,
якщо ти не маєш або не купуєш багато речей, ти непотрібний.
Отже, далі матеріали ідуть у виробництво, і тут ми починаємо використовувати енергію
для змішування токсичних хімікатів з природними ресурсами, щоб виготовити продукцію, забруднену токсичними речовинами.
Сьогодні використовується більше 100 000 синтетичних хімічних речовин.
Тільки невелика частина з них була перевірена на вплив на здоров'я людини,
але ЖОДНА не була перевірена на те, як вона впливає на здоров'я спільно з іншими хімікатами.
Це означає, що ми щодня піддаємося небезпеці, внаслідок постійної взаємодії хімікатів між собою.
Отже, ми не знаємо всієї правди про вплив на здоров'я та довкілля усіх цих токсичних речовин.
Але знаємо одне: Отруту використовуємо – отруту отримуємо.
Доки ми продовжуємо використовувати токсини в наших системах промислового виробництва,
ми будемо продовжувати отримувати їх в речах,
які приносимо додому, на роботу, в школу. І, звісно, в наш організм!
Наприклад, так звані BFR, тобто бромовані антипірени.
Ці хімічні речовини роблять речі вогнестійкими, але вони надтоксичні.
Це нейротоксини, тобто вони токсичні для мозку. Так навіщо ж взагалі використовувати такі хімічні речовини?
Ні, ми, все одно, використовуємо їх в наших комп'ютерах, приладах, диванах, матрацах і навіть в подушках.
Дійсно, ми беремо наші подушки, занурюємо їх у нейротоксин,
а потім приносимо їх додому і кладемо на них голову щоночі для 8-годинного сну.
Не знаю точно, але мені здається, що в країні з таким потенціалом
можна придумати інший спосіб зберегти наші голови від займання вночі.
Ці токсини вбудовуються у харчові ланцюжки та накопичуються в наших організмах.
А знаєте, який харчовий продукт знаходиться на вершині харчового ланцюжка
і має найвищий рівень отруйних домішок? Жіноче грудне молоко.
Це значить, що ми дісталися точки, коли найменші члени нашого суспільства – наші діти
отримують найбільшу в житті дозу токсичних хімікатів від своїх матусь при годуванні груддю.
Чи не є це нечуваним оскверненням?
Годування груддю – це фундаментальний процес вигодовування дитини;
він повинен бути священним та безпечним. Сьогодні годування груддю - все ще найкращий спосіб,
яким матері повинні користатися, а ми повинні захищати його. Тобто вони повинні захищати його.
І, я вважаю, вони повинні захищати нас. Але, звісно,
більше за всіх зазнають дії токсичних хімічних речовин
робітники заводів, багато хто з яких – жінки у репродуктивному віці.
Вони працюють з речовинами, токсичними для репродуктивної функції, канцерогенами тощо.
Тепер я запитую, яка жінка у дітородному віці
буде працювати в умовах, токсичних для репродуктивної системи,
крім тієї, у якої немає іншого вибору? І це – одна з "принад" цієї системи?
Руйнування місцевої природи та економіки тут
забезпечує постійну появу людей, у яких немає іншого виходу.
В усьому світі 200 000 чоловік щоденно зриваються з рідних місць,
в яких жили у продовж багатьох поколінь,
і їдуть у міста. Вони живуть в нетрях і шукають роботу, якою б токсичною вона не була.
Тому, як бачите, ця система марнує не тільки ресурси,
а й людей. Викидаються цілі суспільства.
Так, отруту використали – отруту отримали.
Багато токсинів залишають заводи, містячись в готовій продукції,
але частіше – у вигляді браку або забруднення. І це – величезне забруднення.
У США промисловці визнають викид більше 2 мільйонів тон токсичних хімікатів у рік.
І, напевно, цифри набагато більше тих, які вони визнають.
І це іще одна межа, оскільки, звісно,
хто ж захоче вдихати 2 мільйони тон токсичних речовин у рік? І що вони роблять?
Розміщують брудні виробництва в інших країнах. Нехай забруднюють не нашу землю!
А тут така несподіванка – значна частина забрудненого повітря повертається до нас повітряними течіями.
Отже, що відбувається після того, як ці ресурси перетворилися на товари?
Вони переходять сюди, до розподілу.
Наразі розподіл означає "продайте весь цей забруднений токсинами непотріб якнайшвидше".
Задача – утримувати ціни низькими, утримувати покупців та забезпечувати рух товарів.
Як вони утримують низькі ціни? Вони не дуже багато платять робітникам магазинів
і економлять на медичних страховках при кожному зручному випадку. Все це є експортизацією витрат.
Насправді це означає, що реальна вартість виготовлення речей не враховується в їх ціні.
Іншими словами, ми не платимо за речі, які купуємо.
Одного разу я подумала про це.
Якось я гуляла і захотіла послухати новини,
тому я зайшла у магазин купити радіоприймач.
Я знайшла там симпатичний зелений радіоприймач за 4 долари 99 центів.
Я стояла у черзі, щоб купити його, і думала,
як 4 долари 99 центів можуть покрити усі витрати
на виробництво цього приймача та доставку його в мої руки? Метал, мабуть, видобутий у Південній Африці,
нафта, можливо, - в Іраку, пластик виготовлений в Китаї,
а весь виріб, ймовірно, був складений 15-річним робітником складального заводу в Мексиці.
4 долари 99 центів не покрили б навіть оренду місця на вітрині, яке приймач займав до мого приходу,
не говорячи вже про зарплату продавця, який допоміг мені вибрати його,
або кілька океанських круїзів та рейсів вантажівок, здійснених деталями цього приймача.
Ось тут я зрозуміла, що не плачу за радіо. А хто ж платить?
Так. Ті люди заплатили втратою своїх природних ресурсів.
Ці люди заплатили втратою чистого повітря, зростанням легеневих та ракових захворювань.
Діти в Конго заплатили своїм майбутнім – 30% дітей в деяких провінціях Конго
змушені кидати школу, щоб видобувати тантал,
метал, потрібний нам для випуску дешевої та одноразової електроніки.
Ці люди заплатили навіть тим, що повинні самі оплачувати свою медичну страховку.
В усій цій системі люди робили внески, щоб я купила цей приймач за 4 долари 99 центів.
І жоден з цих внесків не записаний у бухгалтерську книгу.
Ось, що я маю на увазі, коли кажу, що власники компаній експортизують витрати на виробництво.
І тут ми підходимо до золотої стрілки споживання.
Це – серце системи, її рушійний механізм.
Це настільки важливо, що захист цієї стрілки став головним пріоритетом для обох тих хлопців.
Ось чому після 11 вересня, коли вся наша країна була в шоку,
президент Буш не зміг порадити жодної з відповідних моменту речей:
горювати, молитися, надіятися. НІ. Він сказав: "Ідіть за покупками!". ЗА ПОКУПКАМИ?!
Ми стали нацією споживачів. Ми ідентифікуємо себе зі споживачами,
не з матерями, вчителями, фермерами, а зі споживачами.
Наша цінність, в першу чергу, вимірюється та демонструється
нашим внеском в цю стрілку, тобто тим, скільки ми споживаємо. І ми споживаємо!
Ми купуємо, купуємо і купуємо. Зберігаємо потік товарів. І вони течуть!
Вгадайте, який відсоток загального потоку товарів в цій системі працює або використовується по закінченні 6 місяців з моменту продажу в Північній Америці?
П'ятдесят відсотків? Двадцять? НІ. Один відсоток. Один! Іншими словами, 99 відсотків речей,
які ми отримуємо, видобуваємо, обробляємо, транспортуємо – 99 відсотків речей, які ми пропускаємо через цю систему,
викидаються у продовж 6 місяців. Як тепер можна управляти планетою,
коли стільки матеріалів викидається? Так було не завжди.
Сьогодні пересічна людина в США споживає, в середньому, у 2 рази більше, ніж 50 років назад.
Спитайте у своєї бабусі. В її часи цінувалися розпорядливість, винахідливість та ощадливість.
Так, як же це сталося? А це не просто сталося. Це було продумано.
Невдовзі після Другої світової війни ці хлопці міркували, як підняти економіку.
Аналітик з маркетингу Віктор Лебоу запропонував рішення,
яке стало нормою для всієї системи.
Він сказав: "Наша надзвичайно продуктивна економіка вимагає, щоб ми зробили споживання нашим способом життя,
щоб ми перетворили купівлю та використання товарів у ритуали, щоб ми шукали духовного задоволення
та задоволення нашого его у споживанні.
Нам потрібно споживати речі, спалювати, міняти та викидати їх зі всезростаючою швидкістю."
А голова Ради економічних консультантів при президенті Ейзенхауері сказав:
що "кінцевою метою американської економіки є збільшення обсягів виробництва споживчих товарів".
БІЛЬШЕ СПОЖИВЧИХ ТОВАРІВ???
Наша кінцева економічна мета? Не піклування про медицину, або освіту, безпечний транспорт,
стійкий розвиток або правосуддя? Споживчі товари?
Як вони взагалі змогли протягнути таку програму з таким ентузіазмом?
Отже, дві найбільш ефективні стратегії – це заплановане та вимушене застарівання.
Заплановане застарівання – це, іншими словами, "виробництво на звалище".
Це означає, що речі фактично змушують ставати непридатними якомога скоріше,
для того, щоб ми викидали їх і купували нові.
Це очевидно, коли йдеться про пластикові пакети та чашки для кави, але тепер це стосується і серйозних речей:
швабри, DVD, камери, навіть барбекю – все! Навіть комп'ютери.
Ви помічали, що куплений вами сьогодні комп'ютер
через швидку зміну технології стає за кілька років
справжньою перешкодою для комунікації? Мені було цікаво,
і я відкрила великий настільний комп'ютер, щоб побачити, що там всередині. Я виявила,
що те, що змінюється кожного року – це просто ота невеличка деталь у кутку.
Але ви не можете просто замінити цю одну деталь, тому що кожна нова версія має іншу форму,
тому ви викидаєте весь комп'ютер, щоб купити новий.
Я читала журнали з промислового дизайну 50-х років минулого сторіччя, коли заплановане застарівання
тільки входило в моду. Дизайнери відкрито говорили про нього.
Вони постійно обговорювали, як можна швидко примусити речі виходити з ладу,
так щоб залишити у споживача достатньо віри у продукт,
щоб він пішов і купив ще. Все це робилося навмисно.
Але речі не можуть виходити з ладу так швидко, щоб тримати цю стрілку на плаву,
тому існує також "вимушене застарівання".
Тепер вже "вимушене застарівання" спонукає нас викидати речі, що є абсолютно придатними для використання.
Як вони домагаються цього? А так – вони змінюють вигляд речей,
тому якщо ви купували свою річ кілька років тому,
всі будуть говорити, що останнім часом ви не зробили внеску в цю стрілку.
А оскільки внесок у цю стрілку є способом демонстрації нашої цінності, це може навіть бентежити.
На моєму столі 5 років стояв точно такий товстий білий
комп'ютерний монітор. Моя колега купила собі новий комп'ютер.
У неї плоский, блискучий, сяючий монітор.
Він пасує до її комп'ютера, він пасує до її телефону і навіть підставки для ручок.
Вона виглядає так, начебто управляє космічним кораблем, а я –
начебто на моєму столі стоїть пральна машина.
Мода – ще один елементарний приклад. Ви коли-небудь думали, чому підбори жіночого взуття
змінюються кожен рік – то товсті, то тонкі, потім знову товсті? Це не тому, що десь обговорюються питання
про те, які підбори найкращі для здоров'я жіночих ніжок. Це тому, що коли ви носите товсті підбори
в сезон тонких, усі зрозуміють, що ви не зробили свій внесок у стрілку споживання
і ви – не така дорогоцінна особа, як ота жінка на тонких підборах поруч з вами,
або, що більш правдоподібно, в якійсь рекламі. Головне, щоб ви купували нові туфлі.
Реклама та ЗМІ взагалі відіграють тут важливу роль.
Кожного з нас у США атакують більше 3000 рекламних об'яв у день.
Кожен з нас за рік дивиться більше реклами, ніж людина 50 років назад бачила за все життя.
І, вдумайтеся, що ж є метою реклами, як не бажання викликати в нас невдоволення тим, що ми маємо?
Отже, 3000 разів на день нам говорять, що наше волосся не таке, наша шкіра не така,
наш одяг не такий, наші меблі не такі, наші машини не такі і ми самі не такі,
але все це можна виправити, якщо просто піти за покупками.
ЗМІ також допомагають нам, приховуючи все це і все це,
так що єдина частина матеріальної економіки, яку ми бачимо – це покупки.
Видобування, виробництво та утилізація відбуваються за межами нашого поля зору.
Отже, в США зараз більше товарів, ніж коли-небудь,
але опитування показують, що почуття радості у наших громадян зменшується.
Воно досягло піка у 50-х роках минулого сторіччя, саме тоді, коли спалахнула ця манія споживання.
Хммм. Цікавий збіг.
Здається, я знаю, чому. У нас більше речей,
але менше часу на ті речі, які дійсно роблять нас щасливими:
друзів, сім'ю, відпочинок. Ми працюємо напруженіше, ніж коли-небудь.
Деякі аналітики стверджують, що ми маємо менше часу на відпочинок, ніж за феодального ладу.
А чи знаєте ви, чим ми найчастіше займаємося
у той невеличкий вільний час, який у нас є?
Дивимося телевізор і робимо покупки.
У США ми витрачаємо у 3-4 рази більше часу на покупки,
ніж наші колеги в Європі. Тому ми знаходимося в безглуздій ситуації,
коли ходимо на роботу, а, можливо, навіть на дві, знесилені приходимо додому,
падаємо на наш новий диван і дивимося телевізор, а реклама говорить нам "ТИ – НЕВДАХА",
тому ми готові іти до магазину і купувати щось, щоб почуватися краще, а для цього треба більше працювати,
щоб оплатити речі, які тільки-но купили, і ми приходимо додому ще більше втомленими,
сідаємо і знову дивимося телевізор. А він знову закликає нас іти до магазину,
так ми потрапляємо у цей шалений цикл працювати-дивитися-витрачати, єдиний вихід – зупинитися.
І, нарешті, що відбувається з усіма речами, які ми, так чи інакше, купуємо?
З такою швидкістю споживання вони не можуть поміститися у нас вдома,
незважаючи на те, що середній розмір будинків у США
подвоївся порівняно з 70-ми роками. Усі вони відправляються на смітник.
Тут ми впритул підійшли до утилізації. Цю частину матеріальної економіки
ми всі знаємо дуже добре, оскільки самі виносимо сміття на смітник.
Кожен з нас у США виробляє біля 2 кілограмів сміття в день.
Це у два рази більше, ніж тридцять років тому.
Все це сміття або звозять на звалище, яке є просто величезною ямою в землі,
або, якщо вам дійсно не пощастить, спочатку спалюється в сміттєспалювальних печах, а потім вже везеться на звалище.
Обидва цих способи забруднюють повітря, землю, воду і, не забудьте, змінюють клімат.
Спалювання – це дуже шкідливо.
Пам'ятаєте усю ту отруту на стадії виробництва?
При спалюванні сміття отрута вивільнюється і потрапляє у повітря.
Навіть гірше, утворюються нові надтоксичні речовини. Наприклад, діоксин.
Діоксин – це найтоксичніший з відомих науці речовин, створених людиною.
А сміттєспалювальні заводи є джерелом діоксину номер один.
Це означає, що ми можемо усунути найголовніше джерело найтоксичнішої речовини, створеної людиною,
просто припинивши спалювати сміття. Це можна зробити вже сьогодні.
Сьогодні деякі компанії не хочуть будувати звалища та сміттєспалювальні заводи тут,
тому вони просто експортують утилізацію. А що сказати про переробку? Чи допомагає вона?
Так, переробка допомагає. Вона зменшує кількість відходів тут
і зменшує тиск видобування та виробництва нових речей на цьому кінці.
Так, так, так, ми повинні все переробляти. Але самої переробки недостатньо.
Переробки завжди буде недостатньо. З кількох причин.
По-перше, сміття, що надходить з наших будинків – це тільки верхівка айсберга.
На кожне відро з відходами, які ми викидаємо на смітник,
було до цього виготовлено 70 відер відходів,
щоб їх вистачило для наповнення того відра яке ви везете на звалище.
Значить, навіть якщо переробляти 100 процентів сміття, що надходить з наших квартир,
це не вирішіть суті проблеми. Крім того, значну частину відходів неможна переробити,
через те, що вони містять надто багато токсинів, або тому, що при їх розробці НІХТО НЕ ДУМАВ про переробку.
Як, наприклад, ці упаковки з-під соку, в яких шари металу, паперу та пластику
спресовані разом. Їх неможливо розділити для належної переробки.
Отже, ви зрозуміли, що система переживає кризу. Скрізь ми натикаємося на безліч обмежень.
Від зміни клімату до зникнення почуття радості – враження, що вона просто не працює.
Однак добре, що така масштабна проблема
має дуже багато точок впливу.
Існують люди, які займаються збереженням лісів і борються за чистоту виробництва,
за права робітників і чесну торгівлю,
за усвідомлене споживання та закриття звалищ і сміттєспалювальних заводів,
і, що дуже важливо, за повернення нам уряду,
щоб він насправді обирався народом і для народу.
Вся ця робота дуже важлива, але ситуація дійсно зрушиться з місця,
коли ми побачимо однодумців, коли ми побачимо всю картину.
Коли люди в системі об'єднаються, ми зможемо виправити і трансформувати цю лінійну систему
в щось нове – систему, яка не марнує природні та людські ресурси.
І перше, від чого нам дійсно потрібно відмовитись, це – стара установка на викидання речей.
Існує нова школа розуміння речей, що базується на екологічній усталеності та об'єктивності:
Зелена хімія, Нуль відходів, Замкнений цикл виробництва,
Відновлювальна енергетика, Місцева економіка.
Це вже відбувається. Хтось може говорити, що це нереально, ідеалістично, цього не може бути.
А я скажу, що нереалістичні ті, хто хоче продовжувати жити по-старому.
Вони сплять.
Згадайте, що старий шлях не виник сам по собі. Це не гравітація, з якою ми повинні просто змиритися.
Цей шлях створили люди. А ми – теж люди. Тому давайте створимо щось нове.